|
Виникнення, практика застосування та особливості нормативно-правового регулювання такого політико-правового явища як установчі збори тісно пов’язані з теорією народного суверенітету та конкретнішим її варіантом – теорією установчої влади.
Загалом, прогресивна і видатна у історичній ретроспективі теорія народного суверенітету, у її класичних розробках, одразу ж зіткнулась із рядом проблем під час практики її реалізації. Найбільш авторитетним трактуванням ідеї народного суверенітету доктрина вважає трактування Жана Жака Руссо, який негативно ставився до представницької демократії і вважав прийнятною тільки ту законотворчість, яку безпосередньо здійснював народ, представницькі ж органи влади могли б тільки обговорювати законопроект і виносити його на затвердження самим народом.
Не випадково Руссо був прихильником платонівського уявлення про ідеальну державу – «невеличке містечко-поліс із сільською округою, кордони якої можна побачити з міського муру», адже в такій державі дійсно реально втілити в життя його розуміння найбільш оптимального законотворення та управління справами держави. Загалом, чи не єдиним вдалим практичним втіленням на сьогодні ідей Жана Жака Руссо можна назвати приклад Швейцарії, однак – це виключення яке лише підтверджує загальне правило – без представницької демократії в сучасних умовах обійтись неможливо, оскільки з часів Руссо і суспільне, і державне життя значно ускладнилось.
Відмовитись від прогресивних моментів теорії народного суверенітету ні теоретики, ні практики державного будівництва об’єктивно вже не могли, а тому з перших кроків конституційного процесу в світі вони намагались запропонувати ефективне сполучення переваг прямого народовладдя та представницької демократії. Одним з варіантів такого сполучення стали установчі збори, теоретичним підґрунтям яких виступила варіація теорії народного суверенітету – теорія установчої влади.
Відповідно до класичної теорії установчої влади (Е. Ваттель, Е. Сійєс), народ, як первинне джерело публічної влади, ряд фундаментальних повноважень повинен реалізовувати самостійно. До таких повноважень відноситься прийняття Конституції – Основного Закону, який виступає легальною основою існування та діяльності законодавчої, виконавчої та судової влад. В даному контексті логічним звучить твердження про те що, як політично так і юридично некоректним є прийняття законодавчим органом Конституції – закону який визначає онови статусу та діяльності даного законодавчого органу.
Щоправда, в другій половині XX століття у світовому конституційному процесі була сформована концепція, за якою парламент, приймаючи конституцію, здійснює не законодавчу а установчу владу. З огляду на вихідний зміст теорії установчої влади наявність у члена парламенту мандата на участь у конституційному нормотворенні не викликатиме заперечення лише тоді, коли у самій Конституції прийняття Основного Закону або внесення змін до нього прямо віднесене до компетенції парламенту.
З іншого боку, очевидна необхідність професійної, фахової підготовки тексту Конституції, забезпечення його виваженого характеру обумовила потребу створення виборного, представницького органу, який би організаційно забезпечив фундаментальне повноваження народу – прийняття Основного Закону суспільства та держави. Таким органом стали установчі Збори, як загальнонаціональний представницький орган, проте не законодавчої, а суто установчої влади. Ключовим моментом статусу установчих Зборів є те, що вони припиняють виконувати свої повноваження та розпускаються з моменту вступу в силу нової Конституції або, відповідно, внесених до чинної Конституції змін. Завдяки цьому факту, в більшій мірі досягається врахування, під час прийняття нової або внесення змін до чинної Конституції, інтересів всього народу, а не суто його постійного представницького законодавчого органу, який керується у своїй діяльності, переважно, тільки інтересами більшості, навіть якщо перевага такої більшості над меншістю незначна та ситуативна.
Прийняття нової або внесення змін до чинної Конституції Установчими Зборами забезпечить більший авторитет Основного Закону, завдяки відокремленості від тимчасових, ситуативних політичних процесів та врахуванню інтересів більшої кількості соціальних груп суспільства.
Окрім цього, прийняття нової або внесення змін до чинної Конституції Установчими Зборами не дозволяє концентрувати надмірну кількість владно-державних повноважень в руках парламенту, і як наслідок зловживання ними. Про зазначену небезпеку попереджали ще «батьки засновники» Конституції США.
З зазначеним аргументами погоджуються і провідні вітчизняні вчені – фахівці в галузі конституційного права, які зазначають, що: «Спосіб прийняття конституції представницькими установчими зборами звичайно характеризують як найбільш демократичний».
Історичний досвід використання установчих зборів – як безпосередніх суб’єктів конституційної нормотворчості
Конституція США від 17.09.1787р. (стаття V Конституції)
Прийняття Конституції США відбувалось під сильним впливом теорії установчої влади, завдяки чому у процесі прийняття Конституції взяли участь не тільки загальнонаціональні установчі збори – Конвент, але і установчі збори (конвенти) кожного з штатів. У 1787 р. представники тринадцяти штатів, після намагання переглянути статус створеної у 1777 році конфедерації, прийняли конституцію нової держави. Хоча формально до складу конвенту входило 74 обраних народами штатів делегатів, у роботі над прийняттям Конституції взяло участь лише 55 делегатів, деякі з них залишили Конвент до моменту закриття його роботи (час роботи: з 14.05 по 17.09 1787 р.), і тільки 39 підписали текст Конституції. Прийнята 17.09.1787 р., Конституція була передана до Континентального конгресу, який 28.09 направив її до законодавчих зборів штатів, для того щоб вони передали їх на розгляд конвентів, що повинні були складатися з делегатів, обраних в кожному штаті його народом у відповідності із рішенням загальнонаціонального Конвенту. Протягом певного періоду, Конституція була ратифікована конвентами обраними в кожному з штатів.
Чітко спостерігається домінування «теорії установчої влади», представницькі законодавчі збори (фактично парламенти) взяли лише процедурну участь (передача на розгляд конвентів) у процесі прийняття Конституції і не виступили суб’єктом установчої влади.
Конституція Норвегії від 17.05.1814 р. (установчі збори без конституційного статусу)
На вимогу народу, шляхти та місцевих посадових осіб данський принц і намісник у Норвегії скликав у місті Ейдсвол Установчі збори, які 17.05.1814 року прийняли Конституцію Норвезького королівства, яка на сьогодні є найстарішою діючою Конституцією в Європі.
Очевидний середньовічний характер Установчих зборів із врахуванням розподілу суспільства на стани та відповідного представництва.
Конституція Бельгії від 07.02.1831 р. (перехідна форма між Установчими зборами та парламентом, визначена у ст. 198 Конституції )
Підготовлена і прийнята Національним конгресом – установчими зборами, статус яких не отримав конституційного закріплення.
Конституція Італії від 22.12.1947 р. (визначені у ст.XVII Перехідних положень Конституції)
На референдумі 02.06.1946 р. в Італії була скасована монархічна форма правління і одночасно, на основі пропорційної виборчої системи, були обрані Установчі збори (християнські демократи – 32,2%; соціалісти 20,7%; комуністи 19,7%), які 22.12.1947 р. 453 голосами проти 62 прийняли Конституцію. Конституція була розроблена самими Установчими зборами, уряд займав нейтральну позицію, хоча на період безпосередньої розробки Конституції було створено та функціонувало міністерство у справах Установчих зборів.
Конституція Португалії від 02.04.1976 р. (визначені у преамбулі та ст. 299 Перехідних положень Конституції)
14.05.1975 р. згідно тимчасових конституційних положень, до моменту прийняття нової Конституції був визначений наступний механізм влади: Установчі збори, Президент, Рада національного порятунку, Державна рада, Уряд та судові органи.
Тимчасові конституційні положення щодо Установчих зборів передбачали:
• формування на основі загального, прямого виборчого права;
• строки формування;
• постановка задачі щодо підготовки тексту нової Конституції;
• строки виконання поставлених перед Установчими зборами задач.
У квітні 1975 року Установчі збори були обрані, підготували Конституцію і 02.04.1976 р. її прийняли.
Відповідно до норм статей 285, 286 установча влада передана парламенту.
Конституція Індії від 26.01.1950 р. (визначені лише у преамбулі, в ст.368 встановила установчу владу Парламенту)
Установчі збори були обрані опосередковано законодавчими зборами провінцій (292 делегата) та до яких було призначено 93 делегата різних князівств Індії. Після утворення держави Пакистан, з Установчих зборів вийшли ряд делегатів і їх кількість склала 299, більшість з них представляли Індійський Національний Конгрес. Різноманітні комісії Установчих зборів сформулювали різні положення Конституції, 26 листопада 1949 р. Конституція була прийнята, щоправда надалі вдосконалювалась до 26.01.1950 р.
Конституція Бразилії від 22.09.1988 р. (визначені у преамбулі)
У лютому 1987 року у вигляді 8 тематичних комісій, розбитих на підкомісії розпочали свою роботу Установчі збори (Національна Конституційна Асамблея). 09.07.1987р. проект Конституції був винесений на всенародне обговорення. Робота Установчих зборів відбувалась у обстановці гласності, кожний громадянин міг вільно відвідати їх засідання. В проект Конституції могли вноситись «народні поправки» - поправки підписані не менш як 30 тис. виборцями, при цьому один виборець не міг підписати більше 3 поправок. 22.09.1988 р. 474 голосами проти 15 та 6 тих, хто утримався була прийнята нова Конституція Бразилії.
Конституція Болгарії від 12.07.1991 р. (визначені у преамбулі та в Главі 9 чинної Конституції)
12.07.1991р. Сьомі Великі Народні Збори прийняли чинну Конституцію Болгарії.
Послідовно реалізується теорія установчої влади, яка в Болгарії перетворилась у конституційний принцип.
Конституція Румунії від 21.11.1991 р. (установчі збори без конституційного статусу)
21.11.1991р. прийнята Установчими зборами та затверджена на загальнонаціональному референдумі 07.12.1991р.
Конституція Російської Федерації від 12.12.1993 р. (статус визначений нормою статті 135 Конституції)
Хоча Конституція прийнята не Установчими зборами, їх участь у процесі зміни норм Основного закону передбачена, детально як і на якій основі формуються і діють Установчі збори визначаються федеральним законом.
Конституція Аргентини від 24.08.1994 р. (зазначені в преамбулі, та статтях 16, 17 Перехідних положень, відповідно до норми статті 30 установча влада передана парламенту)
Головною особливістю конституційного процесу в Аргентині є те, що з моменту прийняття першої Конституції Аргентини 1853 р., всі наступні конституційні реформи забезпечувались Установчою асамблеєю (в 1860, 1866, 1898, 1949, 1957, 1960, 1994 р.р.).
Конституція Венесуели від 15.12.1999 р. (зазначені у преамбулі, статус врегульовано Главою 9 Конституції)
25.01.1999р. була обрана Конституційна асамблея: 24 делегата були обрані на загальнонаціональних виборах, три делегата були обрані від індіанських племен, 104 делегата були обрані як представники суб’єктів федерації. 131 делегати Конституційної асамблеї були обрані на прямих виборах на основі принципу простої більшості. Конституційна асамблей працювала у вигляді 22 комісій. Під безпосереднім впливом президента Уго Чавеса, була запроваджена концепція установчої влади. 15 грудня проект Конституції був винесений на всенародне голосування і був прийнятий як нова Конституція Венесуели 71,8 % голосів виборців.
Підготовлено
Центром політико-правових реформ
та Українським Центром розвитку зовнішньоекономічних відносин.
|
